Любов Іванівна Українець

Учитель… Скільки мудрості, турботи в цьому слові! Щасливий той, кому Бог подарував справжнього Вчителя – педагога з великої літери. Без сумніву, кожен із нас за шкільні роки зустрічає багато вчителів. Одні з них проходять, немов стороною, від інших пам’ять відвертається… Однак є такі вчителі, які входять не лише в наше життя, а й у серце, у саму душу та залишаються там уже навіки…
Любов Іванівна Українець – саме така. Дуже добра, щира, лагідна, чуйна, турботлива, ніжна, безкорислива, готова завжди прийти на допомогу, надзвичайно світла людина, а до того ж, звісно, справжній професіонал, неперевершений знавець математики, майстер своєї справи. Вчитель за покликанням і саме з великої літери – такою була вона, і залишилася такою й до сьогодні для тих випускників, яких навчала. Народилася Любов Іванівна 17 лютого 1944 року в с. Дубровка Миргородського району Полтавської області. Переїхала з родиною до Дніпропетровська у 1952році. Навчалася в дніпропетровській школі №75. У 1961 році закінчила школу, вступила до математичного факультету Державного Дніпропетровського університету. Закінчивши його у 1969 році, почала працювати в школі №75 піонервожатою. У 1964 році переїхала до Сміли, де з вересня почала працювати вчителем математики в ЗОШ №1. З теплотою згадують колишні випускники свою вчительку: вимоглива, принципова, разом з тим чуйна, добра. Згадують уроки математики, подорож до заповідника Асканія - Нова на теплоході, походи по рідному краю. Жалкували учні, коли у 1983 році перейшла Любов Іванівна на посаду заступника директора з навчально-виховної роботи до школи №6. Десять років пролетіли як один день, і у 1994 році повернулась до рідної школи №1, де і пропрацювала до 2006 року. Звідси і пішла на заслужений відпочинок. Вчитель, дружина, мама, бабуся, колега. І просто чудова Людина. Саме цими словами характеризують Любов Іванівну люди, які її знають.
Доки живуть на світі вчителі та учні, доти світ перебуватиме у постійному розвитку, який веде до оновлення, духовного збагачення, моральної досконалості.
Учитель прагне створити особистість. Тому ставлення до вчителя, на мою думку, має бути таким, як до батька й матері.
Важко навіть уявити собі, скільки душевних сил, енергії, знань, умінь треба докласти, щоб виростити і виховати справжніми людьми таких різних, не схожих між собою дітей!
Учитель для мене - друг і порадник. Він уміє відчувати мій настрій, побачити в моїх очах якусь тривогу чи зажуру - і підтримати, захистити від біди, застерегти від необдуманих кроків... За це він не вимагає ніякої винагороди. Вчить нас бути вдячними батькам і старшим друзям як за похвалу, так і за докір, бо похвала свідчить про твоє вдосконалення, а докір чи осуд допомагають зрозуміти якісь помилки і навчитися жити по-людськи.
Учитель розкриває перед учнем усі таємниці буття: вчить розпізнавати добро і зло, щирість і підступність, багатство душі й духовне убозтво... Він вчить нас пізнавати самих себе, привчає мислити, аналізувати життєві ситуації, бути співчутливими до чужого горя, уважними до слабих і немічних, милосердними до тих, хто потребує допомоги.
"Вчителько моя, зоре світова..." Як прекрасно і як влучно названо в цій поезії А. Малишка вчительку. Дійсно, як зоря ранкова дарує радість нового дня, так і вчитель дарує нам щоденну радість пізнання світу, майстерно "ліпить" з нас справжню людину.
Нехай же доля Вам посилає багато здоров’я та розквіт душі вже не в молоді роки.

Категорія: Ветерани педагогічної праці