Борис Олексійович Пипко

Ніякий іній сивина
Тепла душі не заморозить.
Учитель спокою не зна.
Учитель завжди у дорозі.
Саме так можна сказати про мудру, багату життєвим досвідом людину – Бориса Олексійовича Пипка.
Коли в церкві святять яблука, мед і обжинкові вінки або колоски жита й пшениці, Борис Олексійович святкує свій день народження.
- Народився я в сім’ї робітника в Залевках, - розповідає Б.О. Пипко.
- Батько працював майстром моде¬льного цеху на машинобудівному заводі. Двадцять п\'ять років ходив туди пішки. В сім\'ї народилося семеро дітей. Не всі вижили...
Ще тільки благословлялося на світ, ще навіть не рожевіли сонячні промені, а легенька мамина рука вже торкалася Борисового плеча. Лише дванадцять років мав від роду хлопчина, а вже доводилося носити на базар молоко, бо треба було мати якусь копійчину у сім’ї.
Не лише по господарству допо¬магав. Був він беручкий і до навчання, брав активну участь у громадському житті школи.
Дописував і в районну газету «На зміну». Сільську семи¬річку закінчив на відмінно. Вступив до те¬хнікуму харчо¬вої промисло¬вості.
У війни минулого немає…
Жорстока рука війни торкнулася і юності Бориса Олексійовича.
«Після закінчення першого курсу технікуму разом з іншими студентами нас евакуювали в Амвросіївку на Доне¬ччині, - згадує Борис Олексійович.
- Збирали врожай у колгоспі «Ленінталь». Потім мобілізували на спо¬рудження протитанкових укріплень поблизу лінії фронту під Лозовою на Харківщині. Копали канави три метри ширини і півтора глибини під постій¬ними обстрілами німців. Після того, як німці відрізали відхід радянським військам на Ростов, довелося добиратися назад до Амвросіївки.
Йшов уночі поблизу колій, щоб не збитися з дороги. Спав і в скиртах, і в закинутих будках, їжа закінчилася. Добрався до Нижньодніпровська, міст через Дніпро був підірваний, а тут обла¬ва...
Пощастило хлопцеві, не кинулися його шукати німці. А вночі побачив вогні рибальської хатки і старий рибалка, як виявилося, родом із Золотоноші, вранці прикрив його сітками й перевіз на інший берег. Добрався-таки Борис до Залевок і тут зустрів звільнення від окупантів.
- Підтримував зв\'язок з партиза¬нами, - каже Б.О.Пипко,-
з Іваном Коваленком, якого заарештували і стратили в 1943 році.
Відразу ж, як звільнили село і Смілу від окупантів, за рекомендацією комісара партизанського загону Полярина, був направлений у винищу¬вальний батальйон. На Юровій горі ловили ворожих десантників, роз¬шукували поліцаїв. У квітні 1944 року Борис добро¬вольцем пішов на фронт. Командиром гармати брав участь у боях у складі Ленінградського фронту, був поранений. А потім бригаду пере-кинули на Японію. Трьома ешелонами місяць їхали на Далекий Схід. 53 тунелі минули до Хабаровська.
- У складі Другого Далекосхідного фронту подолали Японію. Був присутній на процесі над японськими мілітаристами, - каже Борис Олексійович.
У 1950 році, з бойовими орденами і медалями на грудях, приїхав додому.
ДОВГОЮ ВЧИТЕЛЬСЬКОЮ СТЕЖИНОЮ.
Саме тоді красивий ставний Борис зустрів своє кохання - Олену, яка працювала у школі. Одружилися, переїхали до Сміли, разом учите¬лювали, виховували двох синів, навчалися заочно в Черкаському педінституті. Все разом, і так шістдесят років. На жаль, нещодавно Олена Григорівна пішла з життя...
- Уже з третього курсу читав російську мову, - розповідає ветеран. А потім 15 років був завучем школи робітничої молоді №1. За цей час дав путівку в життя більше 500 учням. Серед них Олександру Клименку, колишньому секретарю міськвиконкому, Віктору Товстоп\'яту, директору ПТУ №11, заступнику директора РПЗ, Олексі Бакуменку, гумористу та іншим, які стали інженерами, майстра¬ми, начальниками цехів машинобу¬дівного, цукрового заводів.
Кілька років Б.О. Пипко був директором спецшколи-інтернату №9, а потім майже два десятиліття учителем російської мови се¬редньої школи №1. І скрізь, де б не тру¬дився Борис Олексійович, користу¬вався авторитетом і повагою своїх учнів і колег.
- Особливо мені запам\'ятався клас, учні якого прийшли з проханням стати їхнім класним керівником, - згадує педагог. - І хоч клас був шебуршний, учні навіть робили свою підпільну газету, ми знайшли спільну мову. Я їх кривдити не давав, і вони мене не підводили. Тепер зустрічаємося, згадуємо минуле з усмішкою. Серед тих учнів Наталія Карпенко, підпол¬ковник служби безпеки Харкова, Петро Нижегородцев, заступник ген-директора заводу «Азот», Олександр Цибко, колишній керуючий банком, Геннадій Варивод, депутат міської ради та інші.
У вирі громадських справ
Борис Олексійович завжди мав активну життєву позицію, любив спорт, співав у хорі. Був позаштатним інструктором республіканського комітету профспілки працівників освіти. Учасник педагогічних читань в Новокраматорську і Харкові. Багато років був народним засідателем міського суду, членом робітничого контролю, головою товариського суду кварткому № 4, членом міської ради ветеранів.До 65-ї річниці Перемоги Б.О. Пипку присвоєно звання підполковника.
Затишний будиночок над річкою Тясмин. Здається, все подвіря світиться добротою і порядністю. Недаремно сюди збігаються звідусіль.
Поспішають колеги Бориса Олексійовича та учні. Часом, привітати зі святом, чи розпитати про життя-буття, а найбільшим задоволенням є послухати цікаві розповіді цієї мудрої, багатої життєвим досвідом людини.

...Тихенько напливають на берег хвилі Тясмину.
Борис Олексійович проводжає їх поглядом. Він усе такий же - високий, худорлявий, тільки сивиною присипана чуприна та під вагою літ згорбилися плечі. Ріка несе свої води поблизу його будинку, який споруджував разом з батьком. Був молодшим, любив риболовлю. Тепер човен одиноко гойдається біля берега.

Тепер тільки спогади зігрівають душу. Сини давно дорослі: Віктор -полковник юстиції у Мо¬скві, Володимир працює у Смілянській поліклініці. Виросли внуки, вже й правнук є. А ще є сотні учнів, які теж давно виросли, дітей багатьох із них він теж учив. І всі вони добрим словом згадують свого Учителя.
А це-найголовніше.

Категорія: Ветерани педагогічної праці