Ранок. За 15 хвилин восьма. По вулиці поспішає з портфелями за спинами, з сумками через плече дітвора: учні молодших класів, старшокласники. Ось вже на порозі школи, прочиняєш двері і ти в знайомих стінах. Скоро дзвінок на урок…
Хоча й минуло декілька десятків років, як для мене продзвенів останній дзвінок, вишневим та каштановим цвітом осипаються весни, але все одно, опиняючись в рідних стінах, серце починає битися швидше, вдихаєш на повні груди, втрачає владу час, забуваєш, що ти не учень і в пам'яті спливають спогади. Біля шкільного дзвінка стоїть стрункий високий чоловік: бездоганний зовнішній вигляд, стриманий і тактовний, суворий допитливий погляд, але добрі, з нахиленими донизу куточками, ніби усміхаються, очі у яких читається запитання: «Як твої справи, дитино?»
Так, це він – Шраменко Іван Васильович. Ми, тоді ще малі школярі, добре знали, що це завуч, вчитель математики і креслення нашої школи.
Кожного шкільного ранку Іван Васильович отак зустрічав гомінкі юрби учнів. Кому поправить портфеля або зніме шапку, з ким пожартує, а кому й зробить зауваження.
На його уроках ми ніколи не ображались на Івана Васильовича за низькі оцінки і не дозволяли собі порушувати поведінку чи не підготувати домашнє завдання. Ні, ми не боялись, ми поважали цього вчителя. Тому, що було цікаво, він міг посміятись над своїми помилками і ніколи не підвищував голос на учнів, ділився усім що знав, навчав, вимагав високих результатів з кожного, бо прискіпливо ставився насамперед до себе.
Іван Васильович був і є для нас, випускників, авторитетом, професіоналом своєї справи, строгим, але справедливим, бездоганно володіючи педагогічними тонкощами виховання, умінням знайти підхід до кожної дитини. При цьому, не цураючись повсякденного і житейського. Мабуть, Іван Васильович знайшов той «філософський камінь», який перетворює збайдужілих на допитливих, порушників на взірцевих учнів, перетворює просту дитячу душу на золоту душу людини, запалює у серцях віру в себе, оптимізм і щиру любов.
Людина, педагог-професіонал, наставник, приклад і порадник – ось такий він – наш Іван Васильович. Низький уклін Вам!
З 2001 року І.В.Шраменко на заслуженому відпочинку, але продовжує жити шкільним життям. Та й як же інакше? Людина, яка одного разу стала на непросту педагогічну стежку, залишається учителем на все життя.
Шановний Іване Васильовичу, Ваші учні щиро вітають Вас з славним ювілеєм. Вам, наш дорогий ювіляре, Господь Бог подарував активне багате й цікаве життя. Талант служити людям, помножений на щиру синівську любов до землі, на величезне бажання робити оточуючим добро, став запорукою Вашого життєвого успіху. Вам вірять, до Вашої думки прислухаються, Вас поважають і люблять.
У День Вашого ювілею, доземно вклоняємося Вашим гідним і плідним веснам. Бажаємо Вам, наш дорогий, міцного здоров’я, щастя, родинного тепла і добробуту на многая і благая літа!

Голова батьківського комітету
ЗОШ № 1, випускник 1993 р. М.Марунич

Ми звернулись до учнів, щоб дізнатись їхнє ставлення до нашої рідної і такої близької Ніни Миколаївни:

«Ніна Миколаївна - це один з найсильніших педагогів, яких я зустрічала у своєму житті. Вона повністю віддається своїй справі і саме це змушує учнів прагнути до глибокого вивчення її предмету. Скільки розумних і важливих настанов і порад вона подарувала нам протягом нашої шкільної подорожі, які дійсно допомагають мені і сьогодні. Я щиро вдячна Вам за кожне слово, цікаві уроки, розуміння кожного! Ви найкраща!» - слова нашої випускниці Валерії Яхненко.

Учні 11 класу також безмежно вдячні Ніні Миколаївні за її чуйність і проникливість.

«Ніна Миколаївна… Як багато спогадів з’являється при одній лише думці про цю чудову людину. Я сумую за її уроками ,коли пояснювався не тільки матеріал за програмою, а й коли ми говорили з нею про життя. Такі люди закарбовуються в пам'яті назавжди. Дякуємо Вам від усієї душі!» - Анастасія Тютенко, 11 клас.

«Ніно Миколаївно, якщо ви читаєте це- знайте: ми вас дуже любимо і для нас звістка про те, що Ви йдете від нас, була неочікуванною. Ми вам дуже вдячні за те, що ви робили для нас. За ті знання, які Ви вкладали в наші ще зовсім дитячі голівки. Ми дякуємо вам за те, що Ви просто у нас є!» - Надія Литвин, учениця 11 класу.

Ви завжди підтримували нас і допомагали у всьому. Ви за нас хвилювалися більше, ніж ми самі. Ми дякуємо Вам за все і з нетерпінням будемо чекати на вас у школі. Знайте, нашіголовні двері для Вас завжди відчинені і Ви будете залишатись для нас взірцем на все життя!

Аліна Козлова, учениця 11 класу

«Ніна Миколаївна є одним із найкращих вчителів, які зустрічалися нам у житті. Ми запам’ятали її дуже гарною. Вона прекрасна у всьому: у спілкуванні з учнями, батьками, вона неймовірна, коли веде урок. Її гарну зачіску, чаруючу посмішку, неповторний профіль ми запам’ятали на все життя. Свої знання вона передавала учням з великою любов’ю, тож ми засвоювали їх легко і просто.

Любов її відчувалася в усьому: у погляді, у підтримці, у розумінні і співчутті. В своїй праці вона невтомна, ніколи себе не шкодувала. Знання учням давала дуже глибокі і міцні. Сама завжди була прикладом людяності, гуманності, доброти, порядності. Ці риси вона намагалась передати нам, щоб ми пронесли їх через усе життя.

Кожен із нас хотів віддати свою власну дитину до неї на навчання, знаючи її позитивні якості, за що ми їй дуже вдячні.

Ось уже минуло майже 30 років після нашого випуску, але і до цього часу в нас не зникає бажання зустрічатися з нею, ділитися своїми радощами і досягненнями.

І дуже хочеться, насамперед, побажати Ніні Миколаївні здоров’я, радості та мирного неба! Дякуємо Вам за все!»

Л.В.Круковська, випускниця 1985 року

У 1956 році поріг нашої першої переступила Гончарова Поліна Йосипівна. Молода, життєрадісна, впевнена у собі  ця жінка очолила педколектив. А за плечима був Херсонський педагогічний інститут (який вона закінчила у 1946 році), робота вчителем математики старших класів у Бірському  районі на Львівщині… Тричі її намагалися вбити, і двічі  рятували учні…

У 1949 році сім’я за направленням  чоловіка переїхала до м. Сміли. Гончарова Полина Йосипівна працювала старшою піонервожатою спец дитбудинку №1, де виховувалися круглі сироти, батьки яких загинули на фронтах  Великої  Вітчизняної  війни, вчителем математики школи № 2, директором школи робітничої  молоді. У 1951 році була призначена на посаду зав. міськвно, де пропрацювала до 1956року.

З 1956по 1961 рік Поліна Йосипівна займала посаду директора школи № 1. За цей період на території школи були побудовані майстерня і теплиця. Учнями під керівництвом вчителів була створена кролеферма і біокуточок, де вирощували тутового шовкопряда. Зароблені кошти учнівський комітет розподіляв на потреби школи та на допомогу напівсиротам. На той період у школі навчалися діти із спец дитбудинку. З ініціативи Гончарової  П. Й. та за погодження профспілкового комітету шефів Машинобудівного заводу на вихідні  дні  дітей із спец дитбудинку забирали в родини працівників заводу, завдяки чому багато сиріт були усиновлені. За  цей період школа №1 стала однією з кращих не тільки в області, а й по Україні, за що Гончарова Поліна Йосипівна була відзначена державними нагородами: «Відмінник народної освіти» та медаллю «За трудовую доблесть».

Згадує  Лідія Юхимівна Павлюк (Нетесана), випускниця нашої школи 1958 року. Поліна Йосипівна, як директор школи, велику увагу приділяла розвитку дитячої художньої творчості. У 1955-1958 роках у школі були засновані та працювали вокальний гурток, шкільний хор, драматичний гурток (керівник  Гмиря Сергій Миколайович, вчитель української мови та літератури). Ставили навіть уривок із опери С. Гулака–Артемовського «Запорожець за Дунаєм», де я виконувала партію Оксани. Усі ми брали участь у міській олімпіаді  учнівської художньої творчості (тоді були саме олімпіади), де школа №1 завжди здобувала перші місця. Пам`ятаю, мене, як переможницю міської олімпіади, уболіваючи як за ученицю та  представницю міста Сміли, Поліна Йосипівна особисто супроводжувала на обласну олімпіаду учнівської творчості, де мене також визнали переможницею. То була моя перша серйозна перемога, і поруч зі мною була Поліна Йосипівна. До Києва я вже їхала самостійно….

Шкільне життя було цікаве, насичене виставами, концертами, святами, які завжди підтримувала наш директор школи та брала в них особисту участь.

Поліна Йосипівна запам’яталася  нам вимогливою, але справедливою, яка з материнською турботою ставилася до школи й учнів, уболівала за їх авторитет. Усі ми завжди захоплено слухали її промови, адже вона була чудовим оратором, володіла мистецтвом впливу на слухача. Для нас, дівчат, Поліна Йосипівна була прикладом  жіночності, освіченості,

та цілеспрямованості.

Згодом, уже в дорослому житті, після закінчення  Харківського інституту  культури, я продовжувала відчувати її підтримку, турботу, допомогу та довіру, працюючи спочатку директором міського Будинку  культури, а згодом-директором Будинку культури СЕМРЗ.

Поліна Йосипівна  Гончарова, її добрі поради й допомога у роботі та у особистому житті завжди були і залишаються дуже цінними, дорогими й пам’ятними для мене. І я вдячна їй за це…

Учениця Поліни Йосипівни, випускниця нашої школи Пєчнікова Галина Максимівна (Величко) згадує… Це була справжня вчителька математики: строга, вимоглива, відповідальна. Це був справжній директор школи, який завжди розумів своїх учнів, підтримував їх. Поліна Йосипівна була дуже гарна, вишукана,  привітна, добра. З нею  хотілося зустрітися, поділитися найсокровеннішим. Вона завжди приходила на допомогу, підтримувала. Поліна Йосипівна не втрачала зв’язок з випускниками. Коли в мене виникли труднощі, я звернулася до свого вчителя, який на той час працював другим секретарем Міському Компартії України. І вона мені допомогла. Досьогодні згадую цю людину добрими, щирими словами. Для мене вона назавжди залишилася ВЧИТЕЛЕМ.

У 1961 році Гончарова П. Й.  була направлена до міста Канева на посаду  третього секретаря   Райкому Компартії, а через три роки повернулася до м. Сміли і була призначена другим секретарем  Міському  Компартії, де і пропрацювала до 1982 року.

Поліна Йосипівна була принциповою, строгою матір’ю: поки вона працювала директором школи №1, її донька Наталія  навчалася в іншій школі, а потім була переведена у першу. Після закінчення інституту Наталія Дмитрівна Гончарова повернулася до рідної школи вчителем фізики.  Двоє онуків Поліни Йосипівни опанували сучасні професії: Олександр – інженер-програміст, Дмитро – інженер по обслуговуванню комп’ютерних систем.

Життя не зупиняється… Час невблаганно летить вперед. Все змінюється. Та пам'ять нетлінна. Народна мудрість гласить: вчитель живе до того часу, поки його пам’ятають учні….

З трепетом заходжу до рідної школи. 10 років ми навчались в одній із найстаріших шкіл міста – нашій першій. За роки шкільного життя найкращими вчителями для мене стали всі, але я хочу відзначити свого класного керівника. Мені та моїм однокласникам пощастило навчатись у Смілянській загальноосвітній школі І-ІІІ ступенів №1 і бути учнями педагога з великої літери, вчителя історії, Погорілої Галини Іванівни. Ця мудра, турботлива, вимоглива жінка присвятила все своє життя школі, дітям.
Народилася Галина Іванівна 10 грудня 1930 року в містечку Малині на Житомирщині. Велика родина, голодне дитинство, війна, навчання в школі та інституті, робота в школі – ось життєвий шлях вчителя. За період роботи в школі Галина Іванівна випустила 6 поколінь учнів. Вона знала і розуміла кожного, завжди підтримувала, що б не трапилось. Уроки, змістовна позакласна діяльність, екскурсії та походи! Ми побували на Уралі, в Західній україні, Москві, Києві. А які вечори були у нас! Тісний зв\'язок завжди підтримували із шефами – працівниками СМЗ: до кожного свята ми готували концерти – вітання, здійснювали екскурсії, під час літніх канікул працювали на заводі.
Галина Іванівна з розумінням ставилася до потреб учнів у спілкуванні, багато часу приділяла згуртуванню учнівського колективу.
На мою думку, професія вчителя – дуже важка і відповідальна. Адже вчитель, як лікар, не може припускатися помилок, бо в його руках – душі його учнів. На уроках, з Галиною Іванівною, нам було цікаво, ми завжди дізнавались щось нове. Саме вона вражала нас емоційністю, інтересом та ентузіазмом. Жодного разу вона не підвищила на нас голос. Добра, справедлива, уважна – такою я пам’ятаю свою вчительку. Галина Іванівна терпляче пояснювала все, що нам, допитливим учням, не зрозуміло.
В учнів та колег, тих, кому пощастило працювати поруч із нею, назавжди залишаться приємні спогади про Галину Іванівну як чуйну, справедливу, толерантну людину.
Закінчити хочу словами Василя Сухомлинського, які притаманні саме їй, - Погорілій Галині Іванівні: «Учитель готується до хорошого уроку все життя. Така духовна й філософська основа професії і технології нашої праці: щоб дати учням іскорку знань, учителю потрібно увібрати ціле море світла».

Так, саме Учителя - з великої лiтери. Я знаю, що кожен iз нас за шкiльний вiк зустрiчає чимало вчителiв. Однi з повагою запам\'ятовуються, вiд других пам\'ять вiдвертається, третi пройшли немов стороною... Та ось одного разу увiйде в клас Учитель - i в цю мить життя твоє назавжди змiниться, ти побачиш себе iншими очима, будеш намагатися стати кращим, розумнiшим i добрiшим. Це означає, що в життя твоє i в серце увiйшов Учитель, щоб залишитися в ньому на всi подальшi роки, допомагати, пiдтримувати тебе, радiти i сумувати разом з тобою, надихати на кращi вчинки.
Зразком для наслідування для педагогів нашої школи був і залишається вчитель-методист, ветеран педагогічної праці, відмінник освіти, вчитель фізики Стеблина Володимир Іванович.
Народився Володимир Іванович 1 січня 1947 року в селі Адамівка Чигиринського району Черкаської області.
Закінчивши школу в 1964 році, Володимир Іванович вступає до Черкаського Державного педагогічного інституту, де навчається за фахом «вчитель фізики». І вже з перших кроків він розуміє, що обрав правильний шлях. Потім була армія.
Перший педагогічний досвід, щира любов до дітей, невгамовне серце, снага до знань привели Володимира Івановича до Смілянської школи №14, потім – до школи №11, а з 1 жовтня 1994 року Володимир Іванович був призначений на посаду вчителя фізики у ЗОШ №1.
З роками набував досвіду, вдосконалював професійну майстерність. І все це він з любов’ю і щирістю доносив до своїх школярів. І з кожним днем зерно розумного, доброго, вічного, любовно посіяне в дитячі душі, давало дружні благодатні паростки. Щиро віддаючи серце учням, Володимир Іванович отримував від них найбільший скарб педагога – дитячу любов. Чітка організація праці, вимогливість до себе і до своїх учнів, чесність і порядність зростили його як педагога, людину і громадянина своєї країни.
Ось спогади вчителя української мови та літератури Ткаченко Лесі Леонідівни про Володимира Івановича: «Згадую, як Володимир Іванович був головою комісії на екзамені з української літератури. Клас Овчаренко Н.М. Діти готувались, але, як завжди, були і ті, хто вивчив лише один білет. Незважаючи ні на що, розповідали лише вивчене. Володимир Іванович вислухав до кінця відповідь учня, а потім перепитав, який номер білета…Я переживала, що відповідь учневі не зарахують, тому з острахом дивилась на Володимира Івановича. Мудра порада прозвучала з його уст: «Іди, сину, вивчи питання свого білета, і ніколи не намагайся пошити в дурні когось, бо лишишся ні з чим». Звичайно, потім той учень все-таки здав екзамен. Мені завжди подобалась витримка Володимира Івановича, повага до нас «молодих» вчителів. Мудро, як батько, повчав: «Не поспішайте, не бійтесь, все буде добре. Головне – бути людиною»».
Володимир Іванович має чудову родину: дружину Галину Іванівну, вчителя математики, та двох дітей: доньку Валентину та сина Сашка, які продовжили його справу.
У народі говорять, що високими є звання «народний», «заслужений», «відмінник освіти», але найвище звання – улюблений вчитель. Мрія його життя здійснилася, він – Вчитель!!! А для кожного його учня – Улюблений вчитель.

Хоч проходять літа, хоч минають літа,
Та для нас, як тоді, ви й тепер молода.
Не забути той час, як прийшли в перший клас,
Як уперше в той день ми побачили вас.
Усміх щирий такий, ніжний дотик руки.
Ви — наставник для нас, ми ж усі — першачки.
Ви в нас добрі були і навчали нас так,
Щоб ми гарно вели першу букву і знак...
Ми зізнатися хочемо вам у цей час:
Люба вчителько наша, ми любимо вас!
(Оксана Палієва, випускниця 1999 року)

«Наша, саме наша», Шевченко Світлана Вікторівна, вела нас, безтурботних першокласників коридором величезної школи до Країни Знань.
Згадуємо ті хвилини, коли ми , немов горобенята, прислухалися до кожного її слова на уроці, до кожного зауваження. На перервах ніхто не виходив з класу, а дружно розповідали цікаві дитячі пригоди своїй вчительці.
Скільки любові, тепла, мудрості і часточку свого серця віддала нам , своїм вихованцям, Світлана Вікторівна.
Вона вчила нас бути добрими, виваженими, розумними.І ми докладемо всіх зусиль, щоб ваша праця була недаремною. (Яхненко Валерія, Ткаченко Анастасія, учні 9-А класу)

Багато шкіл у місті Сміла. Та загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів № 1 - найстаріший навчальний заклад. У свій час тут навчались відомі вчені, академіки, художники, музиканти, співаки, депутати, вчителі, лікарі, будівельники, робітники… А вчили і вчать їх люди, чиє покликання: сіяти вічне, добре, розумне.
Все починається змалечку: любов до батьків, до природи, до Батьківщини, до роботи і навіть до життя, але любов до навчання починається з перших кроків до школи, з першого дзвоника, з перших розповідей рідного вчителя про наш дивний і мальовничий світ, про диких тварин, що живуть десь далеко від нас у темних і страшних лісах, про людей, які працюють на заводах і фабриках, про мальовничі селянські поселення... І все це нас дуже захоплює, а вчитель - це наш провідник у життя, який слідкує за тим, щоб ми не заблукали або раптом на впали. Саме таким вчителем, без усяких сумнівів, була і залишається вчитель початкових класів Марія Йосипівна Шестопал.
Щедра талантами рідна Черкащина. Саме тут, у селі Хацьки Черкаського району, в заможній родині селянин Йосипа та Марії Ситник 5 вересня 1931 року народилася донька Марія.
Мати... Тебе, маленьку, рідну, сивувату,
Дано навіки в серці пронести.
Неписьменна жінка, сердечна, добра. Вона понад усе любила правду і трьох дітей своїх навчила бути чесними і правдивими. Від неї маленька Марійка навчилася любити людей, природу і рідну пісню.
З любов\'ю та повагою вона згадує і свого батька - сільського чоловіка, який дітей привчав до праці.
"Кожен день, - як тепер згадує Марія Йосипівна, - усі ввечері збиралися у когось вдома і починали співати. Співали усі - від малого до великого. І це було найулюбленішим заняттям селян, бо пісня дає багато сил, бо, співаючи з друзями в одному колі, забуваєш про усі турботи і переживання, відпочиваєш, з піснею і життя стає легше".
Закінчивши Хацьківську семирічку, Марія вступає до Черкаського педагогічного училища. Врешті-решт давня дитяча мрія дівчини збувається, коли вона починає навчатися в педучилищі. Вона стає вчителем початкових класів.
З 1951 року починає працювати у Попівській школі Смілянського району. "Перший раз, коли я увійшла в клас (то був 4-й клас), я побачила дітей, які, дивлячись на мене, чогось чекають. Мені хотілося донести до кожного з них багатство, красу, мелодійність і співучість української мови, знання з математики, пізнання Всесвіту".

З того часу Марія Йосипівна пропрацювала у різних школах 38 років (Мельниківська школа, Криворізька школа, Смілянська школа-інтернат №2). До Смілянської загальноосвітньої школи №1 вчителька прийшла працювати у 1974 році, пропрацювала тут до 1989 року. За час роботи вивела в доросле життя дванадцять випускних початкових класів.
Марія Йосипівна - вчитель вищої категорії, "Старший вчитель", "Відмінник народної освіти України". Нагороджена медаллю «Ветеран праці», багатьма грамотами.
Мені пощастило працювати поруч з Марією Йосипівною. Діти дуже любили її за вчительську майстерність. Вона вміла розповісти тему з інтересом, вміла звернути на себе увагу учнів, після чого вони не могли відірвати від неї свій погляд. Вчителька могла донести тему до кожної дитини, нікого не залишала без уваги. І тому завжди, коли ми входили до неї в клас, бачили, як діти зачаровано слідкували за кожним її рухом, ловили кожен звук, начебто хотіли знайти в цьому щось нове, що сховане отам, за цим рухом, за цим поглядом...
Ця на перший погляд тендітна кароока українська жінка зробила дуже багато для школи і для самих учнів, яких вона любить, наче своїх рідних дітей. Жоден учень не пожалкував, що потрапив вчитися саме до неї, а навпаки, більшість батьків з радістю віддавали своїх дітей до неї, бо знали, що вчителька дасть їм міцні знання.
За кожного свого учня вчителька хвилювалася і піклувалася, дарувала їм своє тепло, любов, які так і лилися від щирого серця. Все це вона передавала не тільки учням, але й своїй доньці Ользі, яка пішла по стопах своєї матері - закінчила Черкаський педагогічний інститут і зараз працює вчителем початкових класів у нашій рідній школі.
Разом з чоловіком Миколою Омеляновичем виховали двох дітей: сина Олега та доньку Ольгу, мають двох онучок.
Зі спогадів випускників:
«Швидко летять роки. Здається, зовсім недавно ми, першокласники, з букетами квітів переступили поріг свого 1 «Б» — і вже 20 років промайнуло з того часу. Добре запам\'ятався ще один день шкільного життя. Ошатні й урочисті, ми зібралися в прикрашеній залі. Але чому крізь посмішки пробивається смуток? В очах мам і бабусь, що прийшли на свято, сльози: закінчений третій клас, і ми прощаємося з першою вчителькою —Марією Йосипівною Шестопал. Про таких у народі кажуть: «Учитель від Бога». Зустріч з нею визначила мою особисту глибоку повагу до професії Вчителя. У нашій родині завжди вважали цю професію однією з найважливіших. Зважаючи на розповіді бабусі і мами, їхні улюблені вчителі теж були чудовими людьми.»
Олена Яворська, випускниця 1991 року(Сміла)
«Мене завжди вражала її внутрішня краса, багатий духовний світ. Як близько до серця вона сприймала наші неприємності, як раділа нашим маленьким перемогам: гарно вивчений вірш, правильно розв’язана задача – все їй приносило задоволення. Раділи з нею й ми. Вона завжди нас підтримувала, допомагала в усьому, виховувала чуйність, людяність, доброту.
А які гарні очі були в моєї вчительки: завжди ясні, ніби небесні озерця… Яким би не був її настрій, вони завжди випромінювали спокій та душевне тепло. Марія Йосипівна навчила нас мудрій істині: стався до кожного так, якби ти хотів, щоб ставились до тебе. Допоможи – і тебе у важку хвилину підтримають, посміхнись – і побачиш, що веселий сонячний промінчик розгонить похмурі тучі, а люди навколо побажають тобі добра і щастя.»
Максим Максимішин, випускник 1998 року (Прага)
«Усі стежки — від шкільного порога. Початок усіх професій — у шкільному класі. Ключ до всіх духовних багатств світу — у нього, шкільного наставника.
Це ж бо він, учитель, повів нас у світ знань, допоміг обрати з тисяч свою дорогу в житті, навчив не лише премудрощам шкільних предметів, а й найскладнішої з наук — бути людиною. Тому стільки глибоких почуттів у словах «учителю мій», які промовляють люди різного віку й життєвого досвіду в усіх куточках світу. Саме до вчителя спрямовані найкращі слова подяки за те, що він робить для дітей, для справи виховання. Я вважаю себе щасливою людиною, бо на життєвому шляху мені зустрілися талановиті вчителі, справжні майстри своєї справи. Саме першій вчительці, Шестопал Марії Йосипівні, я вдячний за міцні знання, за відкриту невичерпну скарбницю знань і невмирущих моральних цінностей.»
Олег Пабат, випускник 1991 року (Харків)
Василь Сухомлинський писав: "Величезна виховна сила школи народжується там, де в людини, перед якою тільки відкривається життя, є улюблений учитель".
Учитель... Яке звичне і яке містке це слово! Той, хто навчає, хто збагачує розум і душу молодої людини, хто відкриває перед нею невичерпну скарбницю знань і невмирущих моральних цінностей. І якщо тобі в житті пощастило, і ти зустрів справжнього вчителя, твоє життя буде прожите недаремно. Частинка його серця, його самого буде в твоєму житті вічно світити й допомагати вижити в найскрутніші часи, Промайнуть роки, але пам\'ять повертатиме нас до найкращої пори життя — шкільної.

Смілянська загальноосвітня школа І – ІІІ ступенів № 1 – школа особлива. По-перше, вона найстаріша в місті. По-друге, вирізняється своїми традиціями. По-третє, вона пам’ятає і цінує усіх, хто присвятив їй своє життя.
Серед таких людей - ветеран педагогічної праці, «Відмінник освіти України», «Вчитель – методист», учитель математики вищої категорії - Нонна Володимирівна Філоненко.
Невисока, рухлива жінка хоч і на заслуженому відпочинку, має стільки енергії та завзяття, що можуть позаздрити й молоді люди. Ті, кого вона навчала чи з ким працювала, не перестають дивуватись молодому блиску її очей і закоханості у свою професію. Адже Нонна Володимирівна завжди в курсі шкільного життя, бо колись давно присвятила йому своє.
Люди часто згадують своє дитинство, бо це найщасливіший час. Особливо, коли поруч ласкава, ніжна матуся, любимий братик і тато-лісник з такими сильними, натрудженими руками.
Дівчинка щасливо посміхалась, бавилась ляльками, вчила їх, мов справжня вчителька, і мріяла працювати у школі.
Мрія почала здійснюватись, коли срібна медалістка Чигиринської школи № 1 Нонна Зарицька стала студенткою фізико-математичного факультету Одеського педагогічного інституту ім. К.Д.Ушинського. Навчання для неї було цікавим, і тому студентські роки пролетіли дуже швидко.
У 1956 році її першим робочим місцем стала Ташлицька середня школа Смілянського району. Чи могла тоді подумати молода вчителька, що через 50 років колишні учні знайдуть її, щоб запросити на зустріч випускників?
Потім працювала у Павлівській середній школі Кременчуцького району, Смілянській школі № 2, а з 1985 року для Нонни Володимирівни рідною стала наша перша.
Саме у нашій школі дев’ятнадцять років відкривала вчителька математичні таємниці своїм учням. Саме тут ділилась з учителями педагогічним досвідом як керівник міського методичного об’єднання учителів математики.
За роки роботи Нонна Володимирівна як класний керівник випустила 6 класів.
Відвідала з ними пам’ятні місця Канева, Каховки, Полтави, Миргорода. Згадують випускники екскурсії до Севастополя, Києва та Білорусі. Окремими пам’ятками шкільного життя учнів став табір праці та відпочинку села Куцівки.
У кожного учителя є учні, яких він пам’ятає усе життя, якими пишається. Серед тих, кого вчила Н.В.Філоненко: начальник Смілянського вагоноремонтного депо Ю.Кобець, лікарі О.Голуб та Л.Єфімчук , художній керівник Харківського оперного театру О.Чернікін, автор нашого шкільного гімну В.Горицький, учителі математики Н.Лисак та Л.Дмитренко, професор Київського автодорожного інституту В.Марунич. Учнями Нонни Володимирівни є голова Смілянської райдержадміністрації С.Зайцев, учителі нашої школи С. К. Сорочинська, С.М.Рибакова, В.М.Тюміна, техпрацівник Н.І.Литвин та багато інших.
За своє життя найбільшим скарбом учитель-ветеран вважає міцну родину, розумницю доньку, красуню онуку та маленького правнука Мишка. Вона ніколи нікому не заздрила. Підтримувала міцну дружбу зі своєю студентською подругою, а з батькими колишніх учнів має добрі стосунки й сьогодні.
На запитання про найбільшу мрію одразу відповіла, що хоче стабільності у країні і гарного життя для онуків та правнуків.
«Життя хороше й жити хороше», - говорить Нонна Володимирівна.- «Цінуйте те, що маєте».

Учитель… Скільки мудрості, турботи в цьому слові! Щасливий той, кому Бог подарував справжнього Вчителя – педагога з великої літери. Без сумніву, кожен із нас за шкільні роки зустрічає багато вчителів. Одні з них проходять, немов стороною, від інших пам’ять відвертається… Однак є такі вчителі, які входять не лише в наше життя, а й у серце, у саму душу та залишаються там уже навіки…
Любов Іванівна Українець – саме така. Дуже добра, щира, лагідна, чуйна, турботлива, ніжна, безкорислива, готова завжди прийти на допомогу, надзвичайно світла людина, а до того ж, звісно, справжній професіонал, неперевершений знавець математики, майстер своєї справи. Вчитель за покликанням і саме з великої літери – такою була вона, і залишилася такою й до сьогодні для тих випускників, яких навчала. Народилася Любов Іванівна 17 лютого 1944 року в с. Дубровка Миргородського району Полтавської області. Переїхала з родиною до Дніпропетровська у 1952році. Навчалася в дніпропетровській школі №75. У 1961 році закінчила школу, вступила до математичного факультету Державного Дніпропетровського університету. Закінчивши його у 1969 році, почала працювати в школі №75 піонервожатою. У 1964 році переїхала до Сміли, де з вересня почала працювати вчителем математики в ЗОШ №1. З теплотою згадують колишні випускники свою вчительку: вимоглива, принципова, разом з тим чуйна, добра. Згадують уроки математики, подорож до заповідника Асканія - Нова на теплоході, походи по рідному краю. Жалкували учні, коли у 1983 році перейшла Любов Іванівна на посаду заступника директора з навчально-виховної роботи до школи №6. Десять років пролетіли як один день, і у 1994 році повернулась до рідної школи №1, де і пропрацювала до 2006 року. Звідси і пішла на заслужений відпочинок. Вчитель, дружина, мама, бабуся, колега. І просто чудова Людина. Саме цими словами характеризують Любов Іванівну люди, які її знають.
Доки живуть на світі вчителі та учні, доти світ перебуватиме у постійному розвитку, який веде до оновлення, духовного збагачення, моральної досконалості.
Учитель прагне створити особистість. Тому ставлення до вчителя, на мою думку, має бути таким, як до батька й матері.
Важко навіть уявити собі, скільки душевних сил, енергії, знань, умінь треба докласти, щоб виростити і виховати справжніми людьми таких різних, не схожих між собою дітей!
Учитель для мене - друг і порадник. Він уміє відчувати мій настрій, побачити в моїх очах якусь тривогу чи зажуру - і підтримати, захистити від біди, застерегти від необдуманих кроків... За це він не вимагає ніякої винагороди. Вчить нас бути вдячними батькам і старшим друзям як за похвалу, так і за докір, бо похвала свідчить про твоє вдосконалення, а докір чи осуд допомагають зрозуміти якісь помилки і навчитися жити по-людськи.
Учитель розкриває перед учнем усі таємниці буття: вчить розпізнавати добро і зло, щирість і підступність, багатство душі й духовне убозтво... Він вчить нас пізнавати самих себе, привчає мислити, аналізувати життєві ситуації, бути співчутливими до чужого горя, уважними до слабих і немічних, милосердними до тих, хто потребує допомоги.
"Вчителько моя, зоре світова..." Як прекрасно і як влучно названо в цій поезії А. Малишка вчительку. Дійсно, як зоря ранкова дарує радість нового дня, так і вчитель дарує нам щоденну радість пізнання світу, майстерно "ліпить" з нас справжню людину.
Нехай же доля Вам посилає багато здоров’я та розквіт душі вже не в молоді роки.

...Тихенько напливають на берег хвилі Тясмину.
Борис Олексійович проводжає їх поглядом. Він усе такий же - високий, худорлявий, тільки сивиною присипана чуприна та під вагою літ згорбилися плечі. Ріка несе свої води поблизу його будинку, який споруджував разом з батьком. Був молодшим, любив риболовлю. Тепер човен одиноко гойдається біля берега.

Тепер тільки спогади зігрівають душу. Сини давно дорослі: Віктор -полковник юстиції у Мо¬скві, Володимир працює у Смілянській поліклініці. Виросли внуки, вже й правнук є. А ще є сотні учнів, які теж давно виросли, дітей багатьох із них він теж учив. І всі вони добрим словом згадують свого Учителя.
А це-найголовніше.