В усі часи існування людства образ учителя асоціюється з людиною, що несе вогник знань, радість відкриття нового, повсякденну готовність до самопожертви в ім’я високої ідеї.
Так висока місія майстрині була оберегом в житті Лейкіної Белли Генріхівни – ветерана педагогічної праці, вчителя математики і фізики. Ще з дитинства здавалося, що професія вчителя – це щось надвисоке, відповідальне і поважне. Тому дівчинка часто розсаджувала ляльок і щось їм розказувала, ставила в журнал оцінки. А потім було навчання в Черкаському педагогічному інституті на фізико – математичному факультеті.
Першим робочим місцем стала Куцівська середня школа Смілянського району.
Кажуть, що "вивчити неможливо. Можна тiльки навчитися". І це - глибока правда. Тому молода і енергійна вчителька математики приділяла багато уваги розвитковi учнiвського мислення.
З першого дня роботи розуміла, що на неї покладається велика відповідальність, оскільки педагог бере маленьких янголів-діточок і робить все можливе, щоб потім щиро радіти їхнім маленьким перемогам, близько приймати до серця їхні проблеми. Працюючи вихователем, а згодом і вчителем фізики Смілянської школи – інтернату №1, намагалась зрозуміти кожного, порадіти разом із ними і розділити смуток, адже душі маленьких дітей, як відкрита книга, в якій можна прочитати все.
Потім працювала в будівельному училищі №12 спочатку вчителем електротехніки, а потім вчителем математики. З 1982 року для Белли Генріхівни рідною стала наша перша. Саме у нашу школу на протязі 18 років йшла з радістю, саме у школі №1 почувала себе як удома. А успіхам учнів раділа більше, ніж своїм, усе тішило педагога, а особливо результат його клопіткої роботи: правильно розв’язана складна задача чи доведена теорема, а пізніше – перші перемоги на олімпіадах. Тому навіть з виходом на заслужений відпочинок не поривала зв’язку з школою, учнями та їхніми батьками. З повагою говорять колишні випускники школи про свою вчительку, класного керівника. Серед випускників Белли Генріхівни – робітники, лікарі, вчителі. Всіх пам’ятає вона. Ким би не стали колишні учні, для вчителя головне, щоб вони залишались людьми.
Доля людини. Хто її визначає? Чи ми обираємо професію, чи, як іноді здається, вона обирає нас, - невідомо. Та одне можна з точністю сказати, що Белла Генріхівна свого часу зробила правильний вибір.